Українські землі у другій третині XV- першій половини XVI століття

Боротьба проти Москви і татарської небезпеки, а також Лівонська війна вимагали від Великого Литовського князівства величезних витрат на військові потреби, надзвичайного напруження всіх сил литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість шляхта українська і білоруська, прагнучи розширити свої станові привілеї на польський зразок та обмежити владу магнаторії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й частково Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Підляське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пізніше – Чернігівське.

Шляхта українська, литовська і польська зрівнялися в правах і отримували право володіння маєтками у межах всієї держави.

Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалась зростанням соціального гноблення. Вже в І половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської оранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблінська унія посилила намагання української, литовської шляхти та магнаторії максимально використати свої привілеї, щоб закріпачити селянина. Величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березі Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39610 господарствами і 423 млинами.
Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалось намаганням польської шляхти і магнаторії денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму на Україні належала єзуїтам (з 1564р.), які стали головним фактором утвердження католицької реакції в Речі Посполитій.

Більшість православних ієрархів прагнучи домогтися рівноправності православ’я з католицизмом в новій державі пішли на визнання зверхності Ватикану. У 1596р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська).

Наступ католицизму, обмеження в правах православних, ліквідація традиційних соціальних інститутів призвело до деградації значної частини тогочасної української еліти. Цей процес не обминув і українську шляхту. Однак основна маса українського населення не піддавалась ополяченню й окатоличенню. Активну діяльність на захист православ’я розгорнули і ті нечисленні представники української знаті, які ще залишилися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посідає князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язане створення в його резиденції м. Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських вчених, письменників, які розгорнули боротьбу православ’я проти католицизму та уніатства.